+38 050 315 91 42
+38 067 439 10 03
Блог > «Сонячні діти» зблизька
Всі новини

«Сонячні діти» зблизька

30.11.2015 11:27

“Сонячні діти” зблизька

У бібліотеці ім. О. Гончара відкрилася незвичайна фотовиставка. На світлинах – діти. Але особливі, бо мають генетичну аномалію - зайву хромосому. Дітей з синдромом Дауна ласкаво називають “сонячними дітьми”.

Тож херсонський фотограф Олександр Андрющенко дав назву своєму авторському проекту просту і змістовну: “Сонячні діти. Перший дотик” (перший – бо має надію на продовження).

Лариса Жарких
Роздивіться уважно ці 47 дитячих портретів (саме 47 – за кількістю хромосом які мають “сонячні діти”), 13 дитячих облич – всі вони щирі, усміхнені, кумедні, грайливі, пустотливі, серйозні... Вони справжні. Вони чудові. Вони щасливі.
На відкритті говорили багато про що: не тільки про поетичність та красу фото, а й про людяність, про громадянську позицію; згадували, що держава була байдужою до дітей з синдромом Дауна – натомість зараз обіцяють допомагати родинам; раділи, що цю фотовиставку вже запрошують інші регіони України, і обіцяли, що далі буде.

Але серед вітальних слів і схвальних відгуків колег вирізняється одне зізнання: “Я б такого не зробив!..” Так, треба мати сміливість, щоб взятися за подібний проект. Ні, якщо б у родині була дитина з синдромом Дауна, навряд чи хто здивувався – але такої Олександр не має. І розповідає, що коли у Фейсбуці почав висвітлювати свою роботу, люди теж перш за все приймали його за батька “сонячної дитини” і часом дивувалися, що не обтяжена цією проблемою людина взялася за таку справу.

– Пане Олександре, до початку роботи з “сонячними дітьми” Ви мали щодо них якісь стереотипи?

–Почну з передісторії. У мого доброго друга є доросла донька із синдромом Дауна, але я дізнався про неї лише через два роки нашого спілкування, коли потрапив до нього у гості. Я дуже люблю своїх друзів, дуже трепетно ставлюся до стосунків, але, чесно кажучи, був збентежений: ми товаришуємо, я знаю, що в нього є син, але не знаю, що він має доньку. А з іншого боку – я його чудово розумію: це доволі важка ноша, тим більше, що в Радянському Союзі на дітях із зайвою хромосомою ставили хрест: це неповноцінна людина, і все – тож дітей і ховали по горищах та льохах (у переносному сенсі). Звичайно, у мене теж склалися якісь стереотипи, періодично я перетинався з людьми із синдромом Дауна – вони викликали жалість, був дискомфорт у спілкуванні, і я намагався їх уникати.

–І як це вдалося зламати?

–Побачив у теленовинах інформацію про дванадцятирічну дівчику-піаністку, яка виграла “срібло” на міжнародному конкурсі – дівчинка з синдромом Дауна! Я здивувався. Потім показали, як з нею займалися, і я зрозумів: якщо цим діткам приділяти увагу, вони можуть дуже непогано адаптуватися у суспільстві. І почав цікавитися цією темою. Виявляється, серед людей з синдромом Дауна є спортсмени, притому видатні, музиканти, художники, навіть артисти і модель. Просто їм потрібна увага – набагато більше, ніж звичайним дітям, з 46 хромосомами. Будь-яка дитина потребує багато часу, але ця – поготів.

–А як виникла ідея фотопроекту?

–Якось голова обласної благодійної організації “Сонячні діти Херсонщини” Ірина Ханікова “постукала” у мої двері, за що я їй дуже вдячний. Ірина у Фейсбуці написала: “От би знайшлися у нас в Україні фотографи, які зробили б благодійну фотосесію для наших сонячних діток”. Мене як молотком по голові. Відповідаю: “Чому б ні?” Вона не повірила: “Ви серйозно?”

–Не очікувала?

–Не очікувала. Казала, що зверталися з проханням до деяких фотографів, але безоплатно ніхто нічого робити не хоче. Думка здійснити цей проект прийшла спонтанно, і я запропонував попрацювати з дітками індивідуально. Потім я потрапив на захід, присвячений “сонячним діткам”, посидів-послухав, і щоб не задкувати – оголосив про народження фотопроекту “Сонячні діти”, поділився планами зробити виставку, якщо буде фінансова можливість, і запросив бажаючих на фотозйомку. І в процесі роботи я побачив, що якщо з дітками багато працювати і спілкуватися, приділяти багато уваги, то результати будуть дуже гарними. Треба виводити їх в люди і давати їм можливість отримувати освіту, цікаву професію. І я вирішив допомогти, чим можу.

–Перед першою зйомкою хвилювався?

–Дуже. Але на першу зйомку прийшов Гліб, з яким ми познайомились ще на заході, присвяченому “сонячним діткам”. Між нами одразу виник контакт, я зустрів Гліба на порозі, взяв на руки, дивлюсь - а він такий свій, такий рідний...

–Як діти почувалися на зйомці? Чи сподобалося їм фотографуватися?


Це залежало від самої дитини. Загалом, перша частина фотосесій – завжди була така “розминка”, пошук контакту, знайомство. В основному, з мого боку було фотополювання - доводилося “ловити” гарний кадр. Робота дуже непроста. Найскладніше було з Вікою, розкрити її було дуже важко, але у грі, у спілкуванні ми впоралися. Найбільш комфортно почувалася десятирічна Настя, вона полюбляє фотографуватися – там у нас класна фотосесія вийшла. Коли ми прощалися, Настя сказала: “До побачення, мій новий друже”. Я від цих слів ледве не заплакав. Але гарно те, що всі вони справжні, в них абсолютно немає фальші, вони дуже гарно відчувають людей.

–Працювати було цікаво?

–Надзвичайно. Чесно кажучи, мені вже набридли зйомки красунь (хоча я люблю це), для мене це просто, і хочеться якихось ускладнень – це як у грі перейти на новий вищий рівень. Це – новий рівень у моїй творчості. Для себе поставив задачу: показати “сонячних дітей” так, щоб вони мінімум відрізнялися від дітей із стандартним набором хромосом.

–А мами чи тата приймали участь у фотосесіях?

–Так, були і мами, і тата, і бабусі – приходили родинами, з сестричками та братиками. Усі вони дуже допомагали мені.

–Як реагували діти, коли бачили себе на світлинах?


У нас було таке правило: ми відзняли, потім сідали за комп'ютер і на великому моніторі дивилися. Цікаво було спостерігати, як вони себе бачать – часом плакати хотілося. Загалом, після роботи над цим проектом я зовсім інакше почав ставитися до людей з синдромом Дауна, до інвалідів: усі вони люди і всі хочуть бути щасливими. А щастя без адаптації у суспільстві просто неможливе.

–До речі, в Херсоні у деяких навчальних закладах, дитячих садочках будуть вводитися інклюзивні класи і групи, де поруч із звичайними дітьми навчатимуться і особливі...

–І це дуже правильно. Не потрібно розділяти дітей на “нормальних” і “ненормальних”. Важливо, щоб всі вони мали можливість спілкування з дітьми, які не мають аномалій. Своїм проектом я і хочу підготувати суспільство до сприйняття людей з генетичною аномалією. Хочу, щоб по максимуму допомогло. Можу похвалитися, що завдяки моєму проекту ще навесні люди зібрали кошти на ремонт приміщення, яке їм виділили під навчальний клас.

–До реалізації Вашого проекту долучилися й інші люди.

–І за це хочу висловити велику подяку меценатам – моїм друзям Ігорю і Юлії Дроговозам, які взяли на себе фінансові витрати на друк та оформлення робіт цієї виставки. Їхнє бажання допомогти для мене виявилось несподіваним. Якось ми з родиною Ірини Ханікової були у ранковому ефірі на “Скіфіі”, де я озвучив свої плани щодо проекту – якщо не виникне фінансових ускладнень, обов'язково зробити виставку. Не встиг прийти додому, як телефонує Ігор: “Саня, роби виставку. Я буду допомагати”. Коли в мене майже все було готове, телефоную: “Ти не передумав?” – “Ні, не передумав”. Більш того, Ігор балотувався в облраду, я пропонував зробити виставку перед виборами – він відмовився: “Ні, - каже, - давай вибори пройдуть і, незалежно від результату, я від своїх слів не відмовлюся”. Це говорить про те, що в нас є нормальні люди. Мабуть, події, що зараз відбуваються в Україні, просто загострили всі моменти, люди стають іншими. Навіть не знаю, чи взявся б я за цей проект ще два роки тому. Коли виникла його ідея, я сам сидів без роботи і без грошей – а до мене звертаються з проханням благодійності. Але все це неважливо. Найважливіше – робити добрі справи. Не проходьте повз “сонячних дітей”, любіть їх, як вони люблять цей світ.

Не бійтесь ламати стереотипи, подивіться на дітей з синдромом Дауна очима людини, яка за час спілкування з ними встигла полюбити кожного. Виставка гарна і варта уваги. Єдина прикрість – розташована вона в незвичному місці (аж на 4-му поверсі бібліотеки ім. О.Гончара), і треба мати допитливість і наполегливість, щоб дістатися до неї. Тож варто озброїтися цими якостями і таки побачити дітей з зайвою хромосомою такими, якими їх побачив фотограф Олександр Андрющенко. Експозиція триватиме до 19 грудня.

ВГОРУ №48 (687)
26 листопада 2015