Розмова з Олександром Андрющенком

27-05-2016

Автор: Володимир Білик

Олександр Андрющенко: «Колеги казали, що я обрав собі тему, яку не побажаєш ворогу». Розмова про перший дотик, порозуміння, плани на майбутнє та важливість подолання упереджень.

Володимир Білик: Розкажіть, як розпочався проект «Перший дотик»? Що наштовхнуло Вас на створення серії?
Олександр Андрющенко: Почнемо здалеку. Життя наштовхує на певні вчинки. Гадаю не буває нічого випадкового. У 1977 році на Шевченківські свята я познайомився з Олександром Івановим – музикантом Київської філармонії. Він теж захоплювався фотографією і таким чином в нас зав’язалася дружба. Пізніше, коли я переїхав працювати в Центр рекламної фотографії в Києві у 2001-2002 роках, Олександр запросив мене до себе, але попередив: «Ти тільки не лякайся, в нас є ще одна дитина. Побачиш – все зрозумієш». Він багато розповідав про свою родину, але не згадував про те, що в нього є донька із синдромом Дауна. Для мене це був перший досвід спілкування з такою людиною.

ВБ: Це був негативний досвід?
ОА: Деякий час я думав, що всі люди з синдромом Дауна такі, як Ольга, донька Олександра Іванова. Вона народилася в радянські часи, ходила до спеціалізованої школи, але ні читати, ні писати не вміє, майже не говорить. Може робити якісь прості речі. Доросла дитина. Сумно було на це дивитися. Проте це було не все.

ВБ: Все складніше?
ОА: Так. Минув час. Позаминулого року, восени, в новинах з’явився матеріал про 14-річну дівчинку з синдромом Дауна. Вона була піаністкою та зайняла призове місце на конкурсі, отримавши срібну медаль. Це викликало в мене подив, мов «Значить буває по-іншому!».

ВБ: Це був поворотний момент?
ОА: Не зовсім. Через деякий час я натрапив на ще один матеріал – про футболістів, які вибороли призове місце. І в них теж синдром Дауна. Це було останнім поштовхом, після якого я вирішив ретельно дослідити цю тему. Тоді я ще не задумував якихось проектів – просто хотів розібратися для себе.

ВБ: Що Ви дізналися під час дослідження теми?
ОА: виявилося, що тут таких дітей часто не приймають власні батьки. Або роблять аборти, або віддають в дитячі будинки. Проте останнім часом їх частіше стали залишати в родинах.

ВБ: З чим це пов’язано?
ОА: Люди змінилися. Гадаю, є якийсь зв’язок зі збільшенням духовності та усвідомленням, що аборт чи передача в дитбудинок не є виходом. Батьки свідомо лишають таких дітей. Займаються з ними – повністю віддають себе. І це велика справа. Загальмований розвиток – дитина потребує вироблення підходу. Із ними треба постійно займатися. І якщо це робити, то вони здатні на великі справи. Люди з синдромом Дауна позбавлені агресії, добрі, наївні, дуже відчувають людей. Тобто, вони позбавлені багатьох вад, які псують звичайних людей.

ВБ: А коли Ви почали думати про проект?
ОА: Якось я читав матеріал про те, що за кордоном люди з синдромом Дауна мають змогу повністю інтегруватися в суспільство та жити повноцінним життям. Є безліч історій про те, як такі люди досягли успіху: стали художниками, музикантами, акторами, моделями, отримали освіту. А в нас цього немає, це майже неможливо... Це обурює, це неправильно!

ВБ: І тоді Ви вирішили, що маєте щось зробити?
ОА: Так. І того ж дня, буквально через півгодини (напередодні 21 березня – міжнародного дня людей з синдромом Дауна), я побачив повідомлення Ірини Ханікової, голови Херсонської обласної організації «Сонячні Діти Херсонщини». Там була афіша благодійної фотосесії якогось російського фотографа із приписом «якби ж хтось в Україні зробив щось таке…». І я їй написав: «А чому б ні?» А вона: «Ви серйозно?». А я: «Чи я схожий на несерйозного чоловіка? Зателефонуйте мені». Ми здзвонилися та обговорили варіанти.

ВБ: В неї були спроби зробити подібний проект до Вас?
ОА: Майже. Вона казала, що інші фотографи не хотіли працювати за дарма.

ВБ: Чим це обумовлено? Це ж шляхетна справа…
ОА: Тих, хто відмовлявся можна зрозуміти. Зараз не найкращі часи. Робота фотографа потребує багато фінансових ресурсів – це й оренда студії, утримання обладнання, багато різних дрібниць. Тому такі «безкоштовні ініціативи» можуть стати соломинкою, що переламає хребет. І від цього краще нікому не буде.

ВБ: Яким чином Ви долучилися?
ОА: Після того, як вона розповіла своє, я запропонував зробити не просто фотосесію, а цілий проект. Бо що таке фотосесія? Зробили фото, їх показали і все. Проект передбачає щось більше. І я сказав Ірині: «Ви ж б’єтеся за те, щоб інтегруватися в суспільство? Давайте я вам допоможу. Давайте покажемо, що сонячні діти такі ж, як усі». Я хочу аби таких людей сприймали як рівних. І вже бачу певні зсуви в цьому напрямку.

ВБ: Чи були інші причини, окрім бажання допомогти?
ОА: Це виклик. Як художнику, мені було цікаво. Я займаюся фотографією, професійно, вже понад 30 років. Портрет – мій основний жанр. За роки практики я багато чого перепробував. Але з часом мені стало подекуди нецікаво займатися своєю справою. Стало виникати відчуття «дежа вю».

ВБ: І такий проект став виходом?
ОА: Так. Це вихід на новий рівень.

ВБ: Якими були Ваші наступні дії?
ОА: Після того, як ми домовилися, я отримав запрошення на конференцію присвячену проблемам людей з синдромом Дауна. Там зібралися лікарі, генетики, психологи, педагоги. Обговорювали проблеми адаптації та інтеграції. На конференції я оголосив про свій проект. І одразу отримав декілька відгуків. Там я познайомився з першою дитиною, яку я фотографував.

ВБ: Чи тяжко було починати?
ОА: Трохи. Пощастило, що я вже був знайомий з першою дитиною, тому ми одразу знайшли спільну мову. Дитина має довіряти.

ВБ: Як виглядав процес?
ОА: Кожна сесія тривала приблизно годину. Діти швидко втомлюються. Взагалі, для сонячних дітей процес фотозйомки – великий крок. Їх поведінка під час зйомок була дуже різною. За деякими доводилося полювати, а інші самі позували. Всі були дуже рухливими, тому я вдався до хитрощів – майже всі діти на фото або сидять на руках або на плечах батьків. Таким чином всі були задоволені.

Одразу після фотосесії я добирав кращі та викладав їх у мережі «Фейсбук». Моєю метою було показати, що вони не відрізняються від нормальних дітей. Взагалі з такими дітьми є два підходи. Можна підкреслити їх риси, а можна зробити навпаки – згладити їх.

ВБ: У скільки етапів проходила робота?
ОА: Загалом було 13 фотосесій. Спочатку я думав робити всю серію чорно-білою, але ж це сонячні діти – колір має десь бути. Тому я розбив серію на два блоки. Десять студійних сесій – індивідуальних, переважно чорно-білі. А восени ми зібралися на три вуличні. Ще декілька дітей будуть сфотографовані після мого повернення додому з Києва.

ВБ: Що Ви відкрили для себе під час роботи?
ОА: Одразу після зйомок, коли всі продивлялися фото на моніторі, я спостерігав за реакцією дітей. Це були дуже емоційні моменти. Мабуть, я більше виніс для себе як людина. Наприклад, став більш відкритим. Раніше я боявся деяких речей, оминав, ігнорував їх. Тепер це не так.

***
ВБ: Як проходила підготовка першої виставки?
ОА: Після того, як розпочалися сесії, мене та Ірину Ханікову запросили на ранковий ефір обласної телерадіокомпанії. Ми розповідали про проект. Ірина говорила про свої проблеми, про те, як вони працюють, як мріють змінити ситуацію. Після цього, коли я вже прибув додому, мені подзвонив мій товариш, Ігор Драговоз, і сказав: «Бачив ранкову програму. Молодець! Обов’язково роби!» та запропонував свою допомогу. Ігор та його дружина Юлія надали кошти для друку та оформлення робіт.

Восени, коли все вже було готово, він балотувався в депутати і я запитав його: «Виставку будемо робити до чи після виборів?». Ігор справедливо зауважив, що перед виборами виставку ніхто не помітить у передвиборчій метушні. Я зауважив, що йому не завадять «передвиборчі бали», але він сказав, що робить це не заради реклами, а тому що дійсно хоче допомогти. Тому ми вирішили спокійно зробити виставку після виборів.

ВБ: Яким чином Ви обрали формат?
ОА: З самого початку мені здалося, що ця виставка буде мандрівною. Тому роботи надруковані на пінокартоні, вони легкі та компактні. До того ж, фото легше вписуються в будь-який виставковий інтер’єр.

ВБ: Чи маєте Ви домовленості про експозиції в інших містах?
ОА: Наразі вже ведуться домовленості про виставку в Одесі, в Харкові.

ВБ: Якою була безпосередня реакція глядачів?
ОА: Дуже емоційною. Багато хто плакав. Якимось чином воно зарезонувало з усіма. Для багатьох це було відкриття. Для батьків таких дітей це був немов промінь серед хмар. Сталося ще дещо цікаве. Коли я почав викладати фото вв соціальних мережах – до мене написав один італієць. Він подумав, що то проблеми в моїй родині та запропонував допомогу. Ми списалися та він розповів про себе. У нього є власні методики. І він на візку, з товстими лінзами. А ще в нього теж синдром Дауна. І він виробив свій підхід, аби допомагати іншим.
ВБ: Неймовірно!
ОА: Так. Але, на жаль, зв’язок з ним перервався, а його сторінка в соціальній мережі зникла…

***
ВБ: Чи не зверталися до Вас з пропозиціями тематичного розширення проекту?
ОА: Після проведення виставки мені подзвонила мати дитини-аутиста. Вона розказала про свого сина. Той захоплюється фотографією. І в мене виникла ідея: хочу випробувати себе на контакт. Взяти його на навчання, добряче попрацювати з ним, а потім зробити виставку робіт цього хлопця.
Я би хотів допомогти всім. У нашій країні людям із вадами розвитку дуже тяжко, на них не звертають належної уваги. Тому кожна акція на кшталт моєї – це крик душі.

ВБ: Чи не думали Ви залучити до проекту інших фотографів?
ОА: Це потребує планування, координації багатьох людей, збору робіт. Складно сказати. Не кожен здатний взятися за таку тему. Коли виставка була завершена, я одразу сказав, що це кома, а не крапка. Буде продовження.

ВБ: Яким воно буде? Яким буде так званий «другий дотик»?
ОА: В якості продовження я планую серію фотографій дорослих людей із синдромом Дауна (20-40 років) але це вже не буде портрет. Швидше, це буде виконано в жанрі нарису, документального фото. Тобто, без прикрас. Якщо дитяча серія показує, що вони нічим не відрізняються, то доросла серія відобразить те, з чим такі люди стикаються в повсякденному житті, які в них проблеми, здобутки. Зобразить їх побут, навчання, роботу. Наприклад, один з моїх товаришів з синдромом Дауна – футболіст. Він здобув багато відзнак, а ще він в греко-католицькому храмі паламарем служить… Мені б хотілося захопити його в цьому середовищі.

Із більш віддалених планів – мені хочеться зробити арт-проект, де б звичайні люди та люди з синдромом Дауна були в одному кадрі – щось на кшталт театралізованих етюдів.

www.dolesko.com